Така повільна осінь…

Така повільна осінь...Із поезій Анатолія Берліна
ТАКА ПОВІЛЬНА ОСІНЬ…

Тепер не запитаєш…

Батьки пішли —
Спочатку мати, потім батько…
Зв’язок із матір’ю тіснішим був,
Та я завмер від крижаного болю,
Як зрозумів, що постарів
Із зникненням останнього із них.

Прийшов із кладовища, і наткнувся
На порожнечу, що її не в змозі був
Заповнити той простір, що лишився
Самотній, наче нежива пустеля…

І захолола в спорожнілому повітрі
Рука, аби набрати звичний номер —
Дізнатися про самопочуття,
Виконуючи обов’язок рутинний…

Коли ж почав я розбирати
Старечий милий серцю мотлох,
То стомлений мій погляд доторкнувся
До фотографій стародавніх,
І якесь обличчя, стерте пам’яттю, спливло
Із небуття примарою, стривожило чомусь…

Я раптом зрозумів: вони пішли,
І шкірою відчув своє нещастя —
Тепер не запитаєш…

Повернення

Я філософ, втомлений бурлака і поет,
Мої сонети пам’ятає пожовклий папірус,
Адже я той, хто промотався до нитки,
Понівечений століттями.
 
Та коли я залишаю позаду реалії миру,
Мені легко, неначе я розчиняюся у просторі,
Прозорий, немов ефір.
Я – Ніхто!
Я – Душа.
Я – корпускула світла…

На краю всіх прихованих досі секретів
Пізнання законів еволюції, зв’язку стихій,
Пророкую:
Завтра народиться поет,
Я повернуся немовлям, і знов
Полинуть вірші над тривожним світом…

По суботах

За кожним рядком
Розхристані думки і перебої пульсу —
У такт пізнанню життя.
Щербаті слова дряпають по серцю:
Як ти була права,
Закривши дверцята дитинства…
Біль спогадів дзвенить
У темряві запаленої ночі,
Це мій останній бій,
Адже розум бунтує,
А до горла підкочується
Ком нездійснених бажань…

Але я повертаюся до оселі,
Де пам’ять чекає побачень,
І де натхнення приходить
Лише по суботах…
    

Дискобол

Мені дискоболом стати необхідно,
Аби жбурнути місячне світило якомога далі,
У галактику іншу… Що зі мною?!
Я з дитинства ненавиджу цей диск –
Бездушний, блідий, сповнений презирства
До усіх, хто живе
Під крижаним поглядом
Небесного мерця…

Повзе, як тінь, постійно поряд,
Краде у сонця світло вночі,
Своїми фазами катує божевільних,
Царює в небесах над нами
Недоброю ворожкою,
Нещастя насилаючи
В нестерпні ночі жаху,
В Повінь Місяця.

Мені здається,
Що не для любові Бог
Створив це диво –
Я прошу – дістаньте
Мені цей сяючий, цей мідний гріш,
Я до розп’яття доторкнусь вустами,
Аби позбавити усіх нас
Одвічного прокляття…

*

Мій янгол

Чорний Янгол,
злий, наче хижий птах
Із сталевим дзьобом‚
тяжко білого поранив,
я побачив випадково.
Чи помста то була, чи суперечка…

Мій білий янгол-охоронець
Впав безсило на порозі,
І заплакав, потім тихо
Підвівся, злетів у темному повітрі,
І повільно полинув у далечінь
Світів небачених…

І стислася душа,
На крок наблизилася до межі
між світом мертвих і живих,
беззахисна тепер,
немов дитя.
І за спиною стало раптом зимно…
Чи вітер то, чи смерть…

На пляжі в Канкуні

…щось мене турбує
у цих непотрібних мені
людях,
так гіпнотизує електрозварювання
на яке не можна,
але тягне дивитися.

Безумовно не відчуваючи своєї
невідповідності місцю й часу,
та, власне, і не піклуючись
про подібні тонкощі світоустрою,
вони, хитаючись від випитого з ранку,
намагаються вийти до пляжу
через люб’язно розкриті
але декілька «зніяковілі»
автоматичні двері…

Чужі звуки рідної мови,
виверження галасливих нікчемних фраз.
Жінка з томиком Мандельштама на долоні,
спантеличена почутою термінологією,
розгублено дивиться поверх книги,
намагаючись вникнути в сенс
варварської мови –
колись великої і вільної.

І мене, хоча я вже давно
покинув Росію,
щось турбує…

Відчуття ревнощів

Я б не ревнував твоє тіло,
Якби ти вміла кохатися
не кохаючи.
Я б не ревнував твою душу,
Якби наївно думав,
Що ти не зможеш покохати
Нікого, окрім мене.

Пробач – я не вірю в абсолютну любов,
І тому ревную тебе,
Благаючи мінливу долю
Не дати тобі нагоди переконатися
У справедливості мого відчуття.

Я б не ревнував твоє тіло…

Осінь

Яка повільна осінь…
Хуртовина снігом мідь волосся
засипле не тепер, пізніше.
А нині озимина
покірливо дрімає,
здалеку чується гуркіт коліс,
буденну перекличку
майбутніх днів
у пазурах тримає пам’ять,
і дзвін сумний
свердлить мене вістрям, неначе цвях.

Сонце низьке і зле
все стежить, тягнеться за мною,
все нагромаджує прокляття —
танок тіней
навколо постаті моєї.

О ти, шпигун обридлий,
володар світла,
золотий шаман,
жбурни
холодним променем прощання
на талісман натільний мій!

Така повільна осінь…

(c)  Анатолій Берлін. Із книги «Лица в серебре»

(с) Переклад українською — Світлани Осєєвої

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s