Сезон затьмарень

Галина Лукшина. Крысолов. Графика

                                  Б. Рендсу* 

 ІЗ ЕМІЛІ ДІКІНСОН

 …Чарує око захід сонця, коли день
вже помирає, але страшно на світанку
побачити його, бо він руйнує
невпинний та одвічний плин часів,
змішавши день і ніч – дві фарби світу.
Затьмарення волхви передбачають,
але схиляють голови свої
великі вчені, коли день темніє.
Це є ознакою великої біди:
Коли чорніє сонце, як вугілля —
тоді ламається годинник Ієгови…

 ІЗ РЕНЕ ДОМАЛЯ

                Присвячується революції…

 
Занадто багато світла!
Люди-ляльки поспішають
зануритись у порожнечу
темних таємних бажань,
у шарфи заховати обличчя…
Безодня роззявила пащу,
І тоді останнім притулком
Від пошесті божевілля
Стає суцільне затьмарення  –
Каприз, акробатика Всесвіту, 
Де кожен себе відчуває
велетенською зіркою,
де лялькам іноді дозволяється
спалити символ життя –
муляж,
кумедне опудало Сонця
на карнавалі Смерті.
Іронія й смуток Бога…
Доля –  та  рабський жарт.

ІЗ РЕНЕ ШАРА

 Я кохаю тебе стільки років,
любове моя –
затьмарення
перед вічною порожнечею!

Я кохаю тебе —
це не знищити,
тут безсилі і холод,
і вік твій,
і слово гірке, і крик,
і презирство твоє,
тихий сміх крижаний…

Я кохаю тебе попри все, що
таємно прагнучи нашого небуття,
повільно вчило нас
перемагати одне одного…
Я кохаю тебе стільки років,
незважаючи навіть на те,
що лишилось тобі невідомим:
коли я зникав,
але знов крізь роки повертався
до тебе…

 ІЗ ПАУЛЯ ЦЕЛАНА

 Як  мене змучила,
       збентежила ця ніч!..
Зв’язала все, що рвалося з глибин
Таємного буття самотності  людської…
Твоя пітьма занурена в мені,
В моїх розчахнутих очах несамовитих –
Й цього не приховаєш, адже чутно
Це звідусіль: то неминучий дзвін,
Відлуння відчаю й затьмарення коханням…

 
ІЗ САЛЬВАТОРЕ КВАЗИМОДО

 …Бо кожен з нас
на самоті стоїть
серед планети у проміннях сонця,
беззахисний,
між смертю та життям.
І не помітиш,
як настане вечір…

 ІЗ ТОРКВАТО ТАССО

 Я бачу сонце,
тільки зовсім іншим —
Як  плід страшний у небесах в день гніву!..
Жадібно звір затьмарення ковтає
Промінь за променем,
Пітьми корона
Навколо нього.
Перелякані жахливим
Видовищем,
Отари вічних велетнів-світил,
Які мандрують в небі непорушно
Від світотворення – зриваються з небес…
Хто ж їх настрашив так,
Що кам’яні обличчя разом сполотніли?..

ІЗ ДЖЕЙМСА ДЕ ПРІСТА

Кохана,  я побачив одкровення:
Мені відкрився той померклий світ,
Який нам подарує небуття.
Тепер я знаю – треба відшукати
Маленький  всесвіт,
Дім для нас обох,
Де ніжність нерухомо проростає
крізь пам’ять часу, долі, самоти —
як мертва зірка, або чорна квітка.
То Всесвіт, де володарює спокій…

ІЗ ОКТАВІО ПАЗА
 
…Поміж буттям та небуттям
Гойдається чаклун-трава,
Спалахують планети-порошинки,
І плоть перетворилася на тінь,
Світ зіткано з мовчазних віддзеркалень,
Із мерехтіння,
Свічення довкола
Створінь прозорих – 
То є ти і я,
Відлуння наших тихих слів та рухів,
То променисті привиди життя…
Думки туманяться в імлі… я бачу,
І бачиш ти, що всі ми – міражі…

 *  Примітка:  Бернард Рендс  —  американський  композитор,  автор  композиції  «Пісні  затьмарення».

(с)  Світлана Осєєва. Поетичні інсталяції. Пісні затьмарення. 1996

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s