ТЕТРАЛОГІЯ

1.

Сплеск дзвону за далечінню,
за темною далечінню.

Стрепенулися дзвони,
Задзеленчали,
Забелькотіли,
До мене наблизилися звідусіль,
захихотіли і завищали,
кинулися хижаками,
нахабні та  балакучі,
мов сталеві птахи розірвали простір
на тисячі  пелюсток.

Наче біженка  безталанна,
засмучений край покидаю,
де сотні притулків роззявили
зголоднілі роти.
До землі припадаю щільніше
й мандрую стежками ночі в собі —
моя втеча вдалася!

Тут так тихо…
Лише теплі вітри,
холодні джерела
та розмірений стукіт:
це —  серце,
сліпий поводир нетямущого ідола,
крихітка-дзвоник.

Він сьогодні, співучий,
задзвенів і заплакав
неначе дитя, у мені.

2.

…Я — суще,  минуле і прийдешнє;
мого покривала ніхто не відкрив;
плід, народжений мною — сонце…-

говорять, так свідчили ієрогліфи
на п’єдесталі богині Нейт
у стародавньому Саїсі;
принаймні,
саме так
описав зміст напису,
висіченого рабами,
античний історик Плутарх,
що помер за тисячі років
до нас…

3.

— Істина є знання, — мудрий говорить.
— Це воля, — стверджує сильний.
— Хоробрість…-
вимовляє втомлений воїн.

— Істина є  життя!.. — вигукує юний поет.
— Ні, це хліб, —
переконаний немолодий селянин.
— Ні, вино!.. —
сміється хмільний виночерпій.

—  Істина — це любов… —
плаче жінка, вона овдовіла рано.
— Ненависть!.. — цідить твій ворог.
— Закон, —
вважає суддя справедливий.

— Істина —  біль!.. —  хрипить той,
з кого зідрали шкіру живцем…
— Так, це відчай… —  шепоче самовбивця,
зачаровано дивлячись на
кришталеве лезо бритви.
— Смерть… – визнає, нарешті, страчений.

-…Істина — це священний спокій… —
шелестять скарабеї в гордовитих гробницях.
Глухонімий думає :  Істина — тиша…
— …пітьма… —
йому вторить  сліпий від народження.
— Істина — світло! —  тріумфує той, що прозрів.

— Я — істина… — шепоче в саду
людський син
здивовано дослухаючись
до золотого сяйва в собі.

— Що є істина?.. – озираючись,
все питає й питає Пілат
у порожнечі, яка овдовіла на вічність —
і поспішно ховає
погляд.

4.

Справедливі слова твої,
маленька віщунка!
Ти мене засіюєш ними,
як зернами,
небезпечним сяйвом наповнюєш
темні надра мої,

і у мені проростають
кам’яні дерева
і кам’яні квіти
серед кам’яних трав,

і крізь тисячі кам’яних хащ
у бік світла йдуть
ручні сторічні звірі,
що завжди приходять вночі.

Побачу, прозрівши,
що відбувається усередині
співучого дзвінкого дерева,
коли обсипаються восени
стиглі яблука,
тихо сяючи в сутінках долі,

відкрию завісу,
дізнаюся,
що твориться
за теплою поверхнею
терплячої все любові,
усередині твердого, як антрацит,
серця того, хто дарує,

з жертовників тихо спурхнуть
воскреслі горлиці,
зграї зміїв паперових
в небо злетять,
вибухнуть тисячі
абіссінських
ядерних сонць,

і вийдуть назустріч мені
сто струнких наречених,
з квітами,
тимпанами,
бубнами,
лютнями,
та дзвіночками,
за ними виступлять
чорні воїни
з пальмовими гілками,

і замість волосся мого зазміяться
співучі струни старовинних скрипок,
і замість рук розквітнуть
білі-білі прапори,
і птахи мене понесуть
у сяючій колісниці,
над кам’яним лісом,
все далі і далі,
все вище…

І здригнувшись,
зітхнуть в каятті втомлені міми —
по той бік уявлення:
от і зустрілись, нарешті,
от і зустрілися…

Справедливі слова твої,
дівчинка,
ельф,
маленька віщунка,
зникати — доля людини,
зникати мільйони разів…

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s