Садівник із зеленим глечиком

Сальвадор Дали. Осенний каннибализм

… І коли вдалині знову позначилися контури гір, ти заплакала і сказала:
— Досить, я втомилася переслідувати захід сонця. Повернемося! Ти пам’ятаєш, які ми були щасливі там, у нашому саду? Пам’ятаєш?..  
Я згадав — світлий голос, що летить, обплітається звуками лютні, сяє на сонці. Ельфи в золотистому одязі, які дзеленчать крильцями о прозоре скло, липневий полудень, співучий квітковий аромат, що сягає спальні, янтарне вечірнє вино, що наповнює повітря м’яким світлом.
— Пам’ятаєш?..
Я заперечив:
— Але ж садівник помер… Ти гадаєш, сад залишився тим самим?
— Хіба нас це стосується? — відгукнулася ти, — Ми повернемося, і він стане таким, яким ми вперше побачили його!

….Але коли вдалині знову позначилися контури гір, ти знову заплакала, благаючи:
– Ну що, невже  не варто спробувати? Може, повернення туди поверне нам щастя, яке у нас було. Ти пам’ятаєш?
Я пригадав — тужливий голос під звуки невідомого азіатського інструменту. Я навіть спробував воскресити його назву, але пам’ять чинила опір, безпорадно б`ючись об лозини вицвілих кліток нерозгаданого колись кросворду. У мозку вперто спливало лише — стіна з витертими шпалерами і якась настирлива комашня, що обліпила каламутну шибку, липнева жара, що висушує легені, дурманні запахи бур’янів, що майстерно прикидаються квітами, скрипуча тахта і дешеве вино, що обпалює пересохлі вуста нудотною гіркотою.
— Пам’ятаєш?..
— Але ж він помер разом зі своїм садом!
— Все стане колишнім, як ми повернемось туди! – з відчаєм шепотіла ти.

Після судомних нічних сварок, напоєних і світлом, і отрутою, коли взаємні переконання були вичерпані, я погодився: поверталася ніч, твоє волосся вже сивіло, а дорога там, попереду, була дуже кам’янистою.
Після нескінченних нічних суперечок, наповнених тонкою отрутою нестримних фантазій, коли взаємні докори загрожували перерости у сварку, і насувалася ніч — ми обидва відчували її вологе дихання, і твоє волосся невідворотно змінювало колір…
— Напевно, ти маєш рацію, — швидше подумав, ніж вимовив я, крадькома поглянувши у бік гір. Там, попереду, все було усіяно камінням.

Ми поверталися мовчки — нам вже нічого було сказати один одному. Ми сказали один одному все, що могли, і весь зворотний шлях рухалися в тиші. Спотикаючись, ми поспішали, мабуть, не стільки повернутися — скільки перервати обтяжливе мовчання. І вимушена тиша квапила наші кроки.
Зупиняючись на ніч в будинках, які колись залишили  назавжди, ми довірялися короткому, майже миттєвому, сну. Прокидаючись від холоду, я вкривав тебе скинутим колись одягом, зі страхом вдивляючись в риси твого відчуженого обличчя. Ти прокидалася, квапливо звільнялася від старого лахміття і, щулячись від вогкості, уперто шепотіла, що вже час йти. І ми знову здійснювали дивну втечу назад — туди, де нам було добре удвох.  Знову ночували в забутих нами і Богом місцях, аби перевести дихання — настільки короткими були наші сни. У ці швидкоплинні секунди я з надією вдивлявся в твоє вже майже чуже обличчя, але все одно вкривав тебе одягом, кинутим тобою на підлогу.
Прокидаючись, ти заходжувалася болісним кашлем і знову скидала з себе остогидле лахміття. Тебе лихоманило, але ти знову казала, що треба  йти. І я, і ти майже бігли — в те минуле, де колись були ми.

Одного разу, марно намагаючись наздогнати тебе – о, як поспішав я за  шелестінням складок твого плаща! — я скрикнув: «Почекай!» — і пригадав твоє ім’я: «Олена…»
Поглянувши на мене через плече, ти підбадьорююче посміхнулася і прохрипіла крізь плавке  повітря, стоячи на вістрі піщаної дюни:
— Ну що ж ти?! Ми вже поруч! Ми пройшли більшу частину шляху — я вже відчуваю запах квітів!
Якось, майже наздогнавши це вислизаюче від мене шелестіння, я прокричав тобі услід:
— Стій! Я згадав твоє ім’я!
Подивившись на мене із зловісною розв’язною веселістю, ти відповіла, майже зриваючи голос на скаженій ноті, що рветься, немов крик птахи, яку вбивають: — Ти що?! Ми вже в кроці від нас!

І ось настав вечір, коли на шляху несподівано і урочисто виник сад, що впритул підступив до вікон будинку. Ти розімкнула гілки, із зусиллям відштовхнула від себе дерев’яні двері і увійшла. Із сутінків, що линули назустріч, проступили хиткі контури знайомих предметів. Я йшов позаду, відшукуючи  дорогу завдяки відбиткам твоїх вузьких слідів на піску.

Твоє мовчання, метушливий політ по кімнатах — у надії повернути речам первинний вигляд. Приглушений спів, звуки лютні, що мертвіють від  безглуздої майстерності, яку тисячоліттями набували твої пальці. Запах гниючої води, що сочився з темних вишуканих ваз, які ти так пристрастно, — знову і знову — наповнювала свіжовбитими квітами, що миттєво в’янули. Це ніжне й мертве – коли твоє чорне волосся розсипається по стародавньому синьому шовку. Осині гнізда — скрізь, скрізь це золотисто-чорно-жовте божевілля, що гуде, гуде, що зводить мене з розуму!  Задушливий полудень. Цей сад не був знайомий з осінню, з вереснем, зі смертю. Як і твоя нежива лялькова усмішка, що назавжди зрослася із сліпучою білизною порцелянового  обличчя.  Невичерпне, густе важке вино, що ллється, ллється з амфори кольору слонячої кістки… Гральні карти, що  китайськім віялом розлетілися по паркету, — здавалося, вони стали чавунними, вплавилися в підлогу, і я не зміг підняти жодної з них…

… раптом ми утнулися в знайомий сад, що оточував наш маєток, де ми колись були щасливими. Ти з люттю розкидала гілки і всім тілом навалилася на двері. Натюрморт з ненависних предметів вражав брутальністю розкоші і безжальною чіткістю контурів, не зважаючи на сутінки.  Я обережно йшов за тобою, несвідомо уникаючи торкатися мертвого простору і з відразою наступаючи на твої сліди на піску. Ти нервувала і намагалася додати безглуздим  речам якийсь прихований, тільки тобі знайомий зміст… І знову по кімнатах полинув звук загадкового багатострунного азіатського інструменту… Навіщо ти співала? Стародавні вази розсипалися на очах, і неживі квіти хрумтіли під нашими ногами. Шовкова синя стрічка в чорному волоссі. Міріади кимось керованих комах ліпили на стінах орнаменти. І твоє —  як і раніше  — чуже фаянсове обличчя ляльково посміхалося, мінливе й безглузде, наче воно з`явилося з глибин моїх жахливих снів.  Знову, знову це запаморочливе, кольору насиченої іржі, вино з грубого, сучасного виробу, посуду,  з гордим написом на пузі пляшки – «Ойнохойя». І гральні карти, за незбагненну кількість які навіть диявол не брав в руки, щоби зіграти в преферанс, — вже не підняти з липкої підлоги.

— …Ну що ж ти, Герман?! — слова безладно штовхалися в моєму безумстві, марно намагаючись вишикуватися в логічну подібність фрази, — Ну що ж ти, Герман, Герман, дивися ж, він приніс нам уранішнє молоко!..

І я вперше вийшов на поріг нашого будинку, вдихаючи  восковий квітковий аромат. Ти торкнулася мого плеча і нетерпляче кивнула у бік саду. Унизу, в декількох кроках від сходинок, трясучи головою, догідливо посміхаючись («…Добрий ранок… добрий ранок…»), темно і хтиво   дивлячись мені в очі, стояв садівник, протягуючи в неприродно довгій і випрямленій стрибаючій руці блискучий зелений глечик із молоком.
Ти чіпко вхопилася за рукав моєї сорочки і швидко-швидко прошепотіла:
– Та зрозумій же, без тебе це все не має ніякого сенсу! Будинок, сад, садівник. Не йди, адже ми ж всі розсиплемося на атоми! Заклинаю тебе! Інакше… Навіщо ж ти повернувся зі мною сюди?
— Я зрозумів тебе… Садівник оживає, коли ми повертаємося? – поцікавився я.
— Він ніколи не вмирав! – наїжачилась ти.
— Тепер помре! — крикнув я й кинувся бігти. І я біг, біг від нас із тобою, біг так довго, поки не зосталося жодної краплини солоних сліз…

… Та коли вдалині знову позначилися контури гір, ти заплакала і сказала:
—  Досить, я втомилася переслідувати захід сонця… Повернемося…

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s